Плеяда лісівників Івано-Франківщини

Населення Прикарпаття, з якого тепер чи не найбільше людей шукати кращої долі виїжджає за кордон, працювало на рідній землі й для її блага. Роботу в лісокомбінатах, лісництвах, деревообробних і меблевих цехах добре оплачували і вона була досить престижною.

У 1950-х рр. зусилля лісівників області зосереджувалися, насамперед, на залісненні зрубів воєнного і повоєнного періодів. Наступне десятиріччя – заліснення, догляд за молодняками. 1970-ті та наступні роки – масштабні роботи з поліпшення якісного складу лісів, раціонального використання лісосировинних ресурсів і корисних властивостей лісу. Нагромаджений тоді досвід безвідходної переробки деревини, формування соціальної інфра­структури, турбота про працівників галузі виявилися резонансними, були схвалені на урядовому рівні і рекомендовані для використання на всій території тодішньої радянської держави. А за її межами досягнення прикарпатців високо оцінила Рада економічної взаємодопомоги країн соціалістичного табору (з цього питання Рада засідала, до речі, саме в Івано-Франківську), про їхій досвід згадувалося на Лісовому конгресі в Туреччині.

Населення краю, з якого тепер чи не найбільше людей шукати кращої долі виїжджає за кордон, працювало на рідній землі й для її блага. Роботу в лісокомбінатах, лісництвах, деревообробних і меблевих цехах добре оплачували і вона була досить престижною.

До успіхів були причетні спеціалісти і робітники всіх тодішніх структур галузі, науковці філіалу УкрНДІЛГА (тепер Інститут гірського лісівництва ім. П. С. Пастернака), інших наукових установ, навчальних закладів. Тих, про кого йдеться далі, я знав особисто, спілкувався з ними, шанував за життя, шаную і тепер, коли їх немає, коли вони, за влучним висловом письменниці Надії Дички, також, до речі, івано-франківки, «вже по Той Бік». Але по Цей Бік – їхній труд, самовіддане служіння обраній справі, збережений, відновлений після стихій і лихоліть, доглянутий Ліс. Зрештою і пам’ять про них. І не тільки моя.

Проблем у лісовому господарстві того часу було чимало, вистачає їх і в теперішніх лісівників. До слова, «Лісовий і мисливський журнал» проблем галузі не обминав і не обминає. Але це тема для окремої розмови, можливо, за круглим столом чи на форумах ЛАНУ (Лісівнича академія наук України).

Ще одне, для цікавих, N.B.: більше половини тодішніх «Заслужених працівників лісового господарства» – випускники Львівського лісотехнічного інституту (ЛЛТІ), тепер Національного лісотехнічного університету України. Теперішнім студентам НЛТУ є, отже, з кого брати приклад, є на кого рівнятися, кого наслідувати.

Успіхи ВО «Прикарпатліс» пов’язані, насамперед, з діяльністю лідера об’єднання, видатного менеджера (за теперішньою термінологією), організатора виробництва, людиною, що зуміла сформувати команду ефективних управлінців, колективи фахівців-виробничників, зацікавити науковців і владні тогочасні структури (що було теж не так просто) Василя Федоровича Вереса. Родом він із с. Туради на Львівщині (рік народження 1930-й). Тепер Туради належать до Вільховецької сільської ради Жидачівського району. Це басейн р. Стрий, лівий берег. Поселення тут відомі з першого тисячоліття. Назва села давня, за тлумаченнями фахівців, ймовірно означає «гілка, відгалуження». Після закінчення Львівського лісотехнічного інституту (1952 р.) Василь Федорович працював інженером, начальником виробничо-технічного відділу, головним інженером Вигодського лісокомбінату. З 1964 р. директор Коломийського, потім Болехівського лісокомбінатів. Із 1968 р. він – головний інженер ВО «Прикарпатліс», з 1975 р. – генеральний директор цього об’єднання. Саме з іменем В. Ф. Вереса пов’язують технічне «переозброєння» лісової і деревообробної галузі Івано-Франківщини, здійснене у 1980-х рр., завершення будівництва цехів із випуску кухонних наборів, дитячих і художніх меблів. Збудований у ті часи Надвірнянський завод ДСП розпочав якісно новий етап розвитку деревообробки – безвідходного виробництва. Нові технології впроваджувалися на рубках догляду, рубках головного користування, виробництві меблів, приділялась увага хіміко-механічній переробці деревини. Поза тим було побудовано 90 контор лісництв, більше 100 лісових кордонів, прокладено понад 1500 км лісових доріг, збудовано 170 тис. куб. м житла. Інші об’єкти, до будівництва яких доклали тоді рук і коштів лісівники: дитячі садки, будинки культури, школи, профілакторії, «Прикарпатський Артек», аптеки й лікарні, оздоровчі бази на узбережжі Чорного моря, Музично-драматичний театр в Івано-Франківську, крамниці, кемпінги… В підсумку працю В. Ф. Вереса відзначено Золотою Зіркою Героя, а іншими урядовими нагородами – багатьох його соратників.

Петро Степанович Пастернак

Серед тих, хто забезпечував науковий супровід тогочасної діяльності лісівників Івано-Франківщини, директор Карпатського філіалу (тепер Гірліс), а згодом довголітній (1968–1991 рр.) керівник УкрНДІЛГА Петро Степанович Пастернак. Народився і виріс він у м. Сквирі (Київщина, рік народження 1925). Воював. Після війни закінчив Київський лісогосподарський інститут (1950 р.). Працював в інституті лісу АН України, очолював Закарпатську ЛДС. Академік екологічної АН, доктор, професор, «Заслужений лісівник України». Започаткував комплексні дослідження проблем рубок головного користування, рубок догляду, біологічного кругообігу залежно від складу лісостанів і типу ґрунтів, стабілізуючого значення лісу щодо охорони довкілля. Автор і співавтор багатьох наукових праць і монографій з питань екології, лісознавства, лісового ґрунтознавства. Відзначався системним мисленням, здатністю успішно вирішувати складні наукові проблеми лісознавства і лісівництва. Для молодих науковців, як підкреслює В. П. Ткач у книжці спогадів колег і учнів (Харків, 2005), був «не тільки Вчителем, а й другим Батьком, за яким ми звіряємо свої вчинки і дії».

Костянтин (Кость) Андрійович Малиновський

Один із ентузіастів досліджень рослинності Карпат і Прикарпаття – доктор біологічних наук, професор за спеціальністю «екологія», дійсний член наукового товариства ім. Шевченка, Лісівничої та Екологічної АН України Костянтин (Кость) Андрійович Малиновський. Уродженець славної своєю історією і пам’ятками садово-паркового мистецтва м. Умані. В цьому місті виріс, закінчив школу, став студентом Уманського сільгоспінституту. Навчання перервала війна, участь у бойових діях. Кваліфікацію «Інженер лісового господарства» отримав у 1947 р. (ЛЛТІ). Значну частину досліджень біогеоценотичного покриву високогір’я Карпат виконував у Чорногорі на біологічному стаціонарі «Полонина Пожижевська» (поблизу Говерли з франківської сторони). Поряд із ботанічними дослідженнями приділяв увагу проблемам приполонинних лісів, питанням класифікації лісів, загальним проблемам збереження їх біорізноманіття. В науці досяг рівня видатного спеціаліста з ботаніки та екології, засновника популяційного напрямку в екології рослин. Список основних наукових праць К. А. Малиновського нараховує 265 позицій, серед яких 6 монографій. А для визначення кількості його учнів і послідовників потрібна окрема статистика.

Юрій Володимирович Юркевич

Книжку під назвою «Життя, віддане Карпатам» присвячено 100-річчю від дня народження (1911 р.) Юрія Володимировича Юркевича.

Мала його батьківщина – м. Жидачів Львівської області. Рано осиротів, виховувався в бурсі для сиріт (м. Львів). Після закінчення Української академічної гімназії та лісового відділення Львівського політехнічного інституту (1939 р.) за направленням працював у Солотвинському лісгоспі, зокрема надлісничим, пізніше – робота в Польщі, Австрії. У 1946 р. повернувся в Україну. Відтоді й до відходу на Той Бік – обіймав посади лісничого Гутянського лісництва, інженера лісового господарства, старшого лісничого. Це в повоєнному Надвірнянському лісгоспі. В 1959 р. Надвірнянський лісгосп було реорганізовано в лісокомбінат. Юрія Володимировича призначено у ньому начальником відділу, потім – заступником директора з лісового господарства. З 1971 р. – пенсіонер. Статус пенсіонера поєднував з роботою в теплично-озеленювальному підрозділі рідного лісокомбінату. Стиль діяльності, у форматі якого Ю. В. Юркевич здобув авторитет і повагу лісівників Прикарпаття, відзначався далекоглядністю, бажанням у реальній ситуації працювати на майбутнє, відходити від перевантаження лісів рубками, дбати про заліснення зрубів і крутосхилів, про догляд за лісом, зберігати найцінніші лісостани. Звідси – ідея заснування нині діючого заповідника «Горгани», Надвірнянського опорного пункту УкрНДІЛГА, особиста участь у дослідженнях, брошури, статті, публікації в ЗМІ, проблемно-аналітичні «Записки лісівника» (1998 р.).

Павло Андрійович Трибун походить із Житомирщини (с. Хажин, поблизу Бердичева). Народжений 1923 р. Фронтовик. Після демобілізації – студент лісогосподарського факультету Львівського сільськогосподарського інституту. Червонодипломний випускник цього ВНЗ.

Павло Андрійович Трибун

Аспірант Харківського с.г. інституту ім. Докучаєва, канд. с. г. наук. У 1952–1953 рр. – ст. лісничий Станіславського лісгоспу. До 1965 р. – головний лісничий Станіславського обласного управління, потім начальник відділу лісового господарства Станіславського раднаргоспу. З 1965 р. – ст. н. працівник, заввідділом Карпатського філіалу УкрНДІЛГА. Співавтор 4-х монографій про природу Карпат, більше 400 наукових і науково-популярних публікацій, низки інструктивних розробок із питань захисту лісу. Член-кореспондент ЛАНУ.

Костянтин Костянтинович Смаглюк

Родинне місто Костянтина Костянтиновича Смаглюка Кременець (Тернопільщина, рік народження 1918). Брав участь у Другій світовій війні від першого її дня до останнього. Кваліфікацію інженера лісового господарства одержав на лісогосподарському факультеті Львівського політехнічного інституту (1950 р.). Трудова діяльність: таксатор «Ліспроекту», викладач лісівництва і дендрології Сторожинецького лісового технікуму. Проводив дослідження в букових лісах. Заочно закінчив аспірантуру в УСГА. Після аспірантури – ст. науковий співробітник, заввідділом Карпатського філіалу УкрНДІЛГА. Брав участь у лісівничих дослідженнях, у закладці експозиційно-висотних (зональних) стаціонарів, у розробці «Правил рубок головного користування і лісовідновних рубок у гірських лісах Карпат», «Порадника з рубок догляду в гірських лісах Карпат». У 1972–1976 рр. публікує книжки: «Аборигенні хвойні лісоутворювачі», «Аборигенні листяні лісоутворювачі», «Інтродуковані хвойні лісоутворювачі», «Інтродуковані листяні лісоутворювачі». Більшість статей К. К. Смаглюка в періодиці присвячено питанням інтродукції деревних порід, формовому різновиддю бука, природному поновленню лісоутворюючих порід. Під керівництвом науковця створено плантацію гео­графічних культур кедрових сосен, арборетум «Діброва».

Йосип Йосипович Побережник

Наймолодшим серед сімох у плеяді став Йосип Йосипович Побережник. Народився в с. Насташин Галицького району Івано-Франківщини 1942 р.

Перша згадка про це село – 1433 р. Назва пов’язана з іменем позашлюбної дружини галицького князя Ярослава Осмомисла Анастасією, за тогочасною вимовою – Настаською. З першою дружиною, дочкою суздальського Андрія Боголюбського, у князя не ладилося. Ще й галицькі бояри проти нього інтригували. Коли Анастасія народила сина, бояри вчинили заколот, спалили її (Насташин!) маєток, а саму вбили. Сина, між іншим, князь виховав і навіть намагався передати йому галицький стіл. Але не судилося…

Повернімося, однак, до постаті Й. Й. Побережника. В 1965 р. він став випускником Львівського лісотехнічного інституту. Ще під час навчання відзначався невгамовністю, відчуттям проблем лісової науки і практики, романтичністю і максималізмом. Як фахівець, «обкатку» проходив у Солотвинському ЛК. Не уникав проблем, набивав ґуль, але набував і досвіду. За 8 років впровадив близько 20 раціоналізаторських розробок. Наступний щабель кар’єрного росту – посада директора Карпатського природного національного парку (1984 р.). Відтоді, мало не чверть століття, зміна вектора інтересів у напрямку збереження і відтворення корінних природних комплексів, організаційно-рекреаційної, науково-дослідної, еколого-ос­віт­ньої діяльності. В підсумку – близько 30 особистих статей, наукові збірники, багатий і помітний у природоохоронній галузі ужинок довідинкової і рекламної продукції парку.

На завершення хочу констатувати, що прикарпатські лісівники вміють берегти пам’ять про своїх попередників. Підтвердження цьому – видані за ініціативи та за сприяння обласного управління лісового і мисливського господарства книги «Бережничі Карпат» (2004 р.), «Нарис історії лісів Делятинщини» (2008 р.) та ін. Частину інформації для статті почерпнуто саме з цих джерел.

Володимир Бондаренко, професор, Національний лісотехнічний

університет, м. Львів, “Лісовий і мисливський журнал”